Актиномікоз

Матеріали / Актиномікоз

Сторінка 2

Діагностика захворювання грун­тується на типових клінічних та мор­фологічних проявах, а також на ре­зультатах мікробіологічного дослід­ження виділень з нориць — виявлен­ня актиноміцетів і особливо їх скуп­чення, тобто сірчаних гранул чи міцел, свідчить про актиномікоз.

Бронхолегенева форма розвиваєть­ся у разі попадання актиноміцетів у дихальні шляхи хворих із запальними та іншими процесами в останніх та із загальними захворюваннями, зі зни­женою опірністю організму. Збудни­ки проникають у легеневу паренхіму, утворюючи масивні осередки пневмонії за типом інтерстиціальної з розвитком невеликих численних абсцесів(з малою кількістю кров'янистого харкотиння) та фіброзу паренхіми легень. Процес може поширюватись на плевру і навіть ребра з утворенням фістул на поверхні шкіри грудної клітки, а також у діаф­рагмі з проникненням у черевну по­рожнину. За цієї форми актиномікозу різко порушується загальний стан хво­рого: спостерігаються пекучий біль у грудях, особливо при ураженні плев­ри (симптом Спасокукоцького), схуд­нення, гарячка, кашель з малим ви­діленням харкотиння та домішками крові, інтоксикація, слабкість, пітливість, особливо вночі, задишка. Остання особливо характерна у разі поширення процесу на середостіння. Під час рентгенологічного дослідження виявляють широкі поля пневмонії з частим ущільненням базальних відділів легень. Дуже важливими є результати мікробіологічного дослідження харко­тиння (наявність друз — сірчаних гра­нул), а також гістологічного дослід­ження біоптатів та препаратів видале­них тканин.

Кишкова форма актиномікозу роз­вивається у разі проникнення мікро­флори через слизові оболонки трав­ного каналу, що буває переважно в ділянці ілеоцекального кута (червопо­дібний відросток, сліпа кишка та тер­мінальний кінець здухвинної кишки). Ураження розпочинається з кліткови­ни навколо цих органів і за перебігом нагадує гострий апендицит, термі­нальний ілеїт, пухлину сліпої кишки та кишкову непрохідність. Процес поширюється поза слизовою оболон­кою (остання залишається інтактною) по клітковині, м'язах та серозній обо­лонці органів з переходом на кліт-коїіину, ссчоний міхур та інші органи.

Супроводжується болем, іноді за типом кольки, підвищенням температури тіла, іноді до високих показників, ознобом, блюванням, схудненням. Під час дослідження живота нерідко спостерігаються подразнення та на­пруження його стінки, часто в ньому можна промацати пухлиноподібні утворення (маси).

Лікування актиномікозу комплекс­не: консервативно-хірургічне. Гнійні поверхневі осередки розкривають і дренують, внутрішні видаляють ( сег­ментарна чи часткова резекція легень, видалення ураженої петлі кишки та ураженої клітковини чи розкриття гнояка і його дренування). Консерва­тивне лікування здійснюється актино-лізатом та антибіотиками. Серед останніх головним є бензилпеніцилі­ну натрієва сіль у великих дозах (20 000 000 ОД через 6 год). Його можна поєднувати із стрептоміцину сульфатом чи іншими сульфаніламі­дами. Антибіотики широкого спект­ра дії призначають у разі резистент­ності банальної мікрофлори до препа­ратів групи пеніциліну. Препарати йоду, зокрема йодонат, повідон-йо-дид, застосовують головним чином місцеве — при шкірних формах захво­рювання. У цих же випадках признача­ють також рентгенотерапію осередків інфекції.

Актинолізатотерапія проводиться за методом Г.Р. Сутєєва (внутрішньом'я-зово) та Д.І. Асніна (інтрадермально).

При внугрішньом'язовій терапії акти-нолізат уводять у сідничний м'яз по 3 мл 2 рази на тиждень, а при інтрадермальній — у шкіру передньої поверхні передпліч­чя. Дози при інтрацермальному введенні актинолізату підвищують поступово — з 0,5 мл до 2 мл. Кожну наступну дозу збільшують на 0,2 мл і в одну точку вводять не більше ніж 0,5 мл, тобто при досягненні дози в 2 мл препарат уводять у 4 точки. Як і при внутрішньо-м'язовій терапії, препарат вводять 2 рази на тиждень. Курс лікування становить