Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї

Матеріали / Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї

Сторінка 1

Найвищим, періодом в історії Стародавньої Індії був період класичний, що поділяється на два півперіоди: друга половина І тис. до н. е. і І-VI ст. н. е. У класичному періоді в Індії набули значного розвитку знання у багатьох галузях: у математиці (зокрема, створення десяткової системи числення, прийнятої нині в усьому світі); в астрономії; у філософії — тут особливе місце посіла система йога, що поєднувала фізичні вправи (хатха-пога) з етикою і відповідним способом життя (раджа-йога). На цьому вдячному грунті багатостороннього культурного розвитку закономірними були і значні успіхи в галузі медицини. Передусім вони знайшли свій вияв у працях Чараки й Сушрути.

Уже за стародавніх часів індійські лікарі вивчали мацеровані трупи людей і своїми знаннями з анатомії перевершували знання лікарів усіх інших країн. Вони перші почали розглядати знання анатомії як обов'язковий ступінь для кожного, хто при­святив себе медичній справі. Можливо, що стародавні індійські вчені, які добре знали акушерство, найбільше вивчали анато­мію людського плода і тому вважали, що центром життя є пу­пок, з якого починаються всі судини й нерви. Безсмертна душа, яка перебуває в ньому, за їхніми уявленнями, надає тілу життя. В описах тіла розрізнялись місця, пошкодження яких небезпеч­не або безпечне для життя.

Перший трактат з нормальної анатомії людини на підставі даних розтинів людських трупів було написано лише в кінці X ст. н. е. Бхаскаре Бхате.

Основними речовинами в тілі людини стародавні індійські вчені вважали жовч, (носій життєвого тепла), слиз 1 повітря (прана). Від правильного взаємообміну їх і залежить здоров'я. Найбільше хвороб (80) спричинено порушеннями щодо повітря, менше (40) —жовчі і ще менше (20) —слизу. Такі прояви ду­шевного стану людини, як журба, гнів та переляк, дуже сприя­ють виникненню захворювання. В Аюрведах є чіткі описи маля­рії, сибірки, слоновості та кривавих проносів, а також епідемій чуми і холери, які винищували цілі міста й краї.

Сухоти вважались такою ж небезпечною для довколишніх недугою, як і проказа. Брамінам забороняли одружуватися з дівчиною, в роді якої були хворі на сухоти, епілепсію, проказу і хворі на шлунок. При храмах і монастирях були школи ліка­рів, якими керували жерці.

За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». Центральні медичні школи були в містах Бенаресі і Таксілі. У лікарів виховували свідомість свого висо­кого призначення. Лікар повинен бути некористолюбним, стави­тись однаково до всіх хворих, незалежно від їхнього станови­ща в суспільстві та матеріального достатку, бути для хворого найдовіренішою особою. «Можна боятися батька, матері, дру­зів, учителя, але не слід відчувати страх перед лікарем: він для хворого — батько, мати, друг і наставник». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб — діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію, ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри печінки й селезінки.

При медичних школах були великі лікарні, бібліотеки. Лі­карні були також у значних портових містах, на торговельних шляхах.

Оскільки причиною захворювань вважали порушення в со­ках організму, то в лікуванні основного значення надавали про­носним та блювотним засобам, кровопусканням. Одночасно ра­дили особливу увагу звертати на чистоту тіла, постелі, на добір страв, які до вподоби хворому, на створення приємного для нього оточення, для чого використовували музику, співи та чи­тання віршів, оскільки добрий настрій та навколишня краса в широкому розумінні сприяють видужанню.