Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому КитаїМатеріали / Розвиток медицини в Стародавній Індії та Стародавньому КитаїСторінка 3
Підготовка лікарів у Стародавньому Китаї мала фамільний характер, медичні знання передавалися з роду в рід. З утворенням царства, посиленням впливу релігії почалася й шкільна підготовка лікарів при храмах; керівна роль у медицині перейшла до жерців. В епоху Чжоуської династії (XI—III ст. до н. е.) лікарі за кваліфікацією, яка визначалась відповідними комісіями, поділялись на розряди. Емпірична народна медицина почала поповнюватись великою кількістю засобів містичного характеру. В усі часи поруч з жерцями працювало багато лікарів-емпіриків типу ремісників. За XI—VII ст. до н. е. в літературних пам'ятках Китаю «Шицзін» знаходимо численні відомості медичного характеру. З лікарів Стародавнього Китаю особливою славою користується Бянь Цю, який жив у VI— V ст. до н. е., автор відомого «Трактату про хвороби». За загальною глибокогуманістичною спрямованістю його наукових праць, клінічною спостережливістю Бянь Ціо справедливо вважають китайським Гіппократом; визнають як творця вчення про пульс. Пенстреп ла смотри здесь.
Лікар Цан Гуп (III ст. до н. с.) перший почав вести записи перебігу захворювання досліджуваних хворих (дати огляду їх, помічені зміни в симптомах, призначене лікування, результати лікування).
Анатомічні й фізіологічні відомості китайських учених були недостатні, оскільки за всіма поширеними в Китаї релігіями (конфуціанство, даосизм, буддизм) заборонялося робити розтини людських трупів. Анатомічні описи і малюнки неповні, а іноді й спотворені. Китайські учені знали, що серце зумовлює рух крові. В одному з трактатів часів «Нуці-Кінг» зазначається, що «кров тече без перерви в закритому колі, ніколи не зупиняється», але пояснень щодо механізму цього руху не подається.
У діагностиці захворювань великого значення надавали анамнезові, загальному вигляду хворого. Пильно досліджували очі, ніздрі, рот та інші отвори тіла, розглядаючи їх як вікна, крізь які входять недуги, зміни в яких дають уявлення про те, що є всередині тіла. Особливу увагу приділяли дослідженню пульсу, яке тривало нерідко годинами. Вивченню пульсу в китайській медичній літературі присвячено з давніх часів багато капітальних праць. Вивчали частоту, ритм пульсу, враховуючи пори року, години дня. Гадали, що за пульсом можна довідатися, як функціонує не лише серце, а й усі органи, а також про стан психіки хворого. Звертали увагу на характер виділень хворого. Сечу досліджували на вигляд і смак у різні години дня і ночі.
Організм розглядався як єдине ціле: «Уникай лікувати тільки голову, якщо болить голова, і лікувати тільки ноги, якщо болять ноги». Вважали, що велике значення для здоров'я має регулярний сон: «Одну ніч без сну не надолужиш десятками ночей сну».
Загальним правилом для лікарів було «лікувати лише те, що піддається лікуванню; якщо хвороба невиліковна — намагайся полегшити страждання вмираючого».
Основним положенням терапії було лікування протилежним. Терапевтичні засоби китайської медицини дуже різноманітні. Більшість медикаментів становлять ліки рослинного походження. Фармакопея XVI ст. складається з 52 томів. Найкращим з рослинних ліків вважається корінь женьшеня, якому приписувалася чудодійна дія при різних захворюваннях. Сучасними дослідами доведено, що він містить алкалоїди тонізуючого характеру. З ліків тваринного походження застосовувалися панти— роги молодих плямистих оленів; мускус — для лікування захворювань серця, печінки; кістковий мозок — для лікування гемералопії. В особливій пошані були кров і нутрощі тигра. З мінеральних речовин використовувалися ртуть — від сифілісу, сірка — від корости та ін.