Анатомо-фізіологічні аспекти вищої нервової психічної діяльності

Матеріали / Анатомо-фізіологічні аспекти вищої нервової психічної діяльності

Сторінка 1

Виникненню фізіології вищої нервової діяльності пере­дували блискучі ідеї, здогадки та експериментальні до­слідження, починаючи від античної епохи аж до XIX ст. Люди не завжди пов'язували психічну активність з діяльністю мозку. Філософів стародавнього світу, які вва­жали природні явища чимось таємничим, цікавило питан­ня: як душа взаємодіє з тілом? Отже, не знаючи, що таке душа, античні мислителі хотіли знати, де вона знаходить­ся в тілі.

«Батько медицини» Гіппократ (460—377 pp. до н. е ) був одним з перших, хто помітив, що поранення голови часто призводять до порушень мислення, пам'яті та по­ведінки людини. Проте лише через 700 років римський Гален (129—201) висловив тверде переконання, що душевна діяльність здійснюється мозком і є його функцією. Він виділив різні види діяльності мозку, вперше висунув положення про природжені та набуті форми поведінки, про дев'ять різних темпераментів лю­дини, зумовлених різним співвідношенням «життєвих со­ків тіла»— крові, лімфи та жовчі.

Особливе значення для фізіології мав принцип реф­лекторної діяльності організму, який ввів Декарт, хоча це положення спиралося на уявлення про чисто механічні процеси. Деякі спостереження вченого свідчать, що він підійшов до чіткого уявлений про умовний рефлекс. Так, у 1630 р. він писав: « .якщо ви п'ять чи шість разів під­ряд поб'єте як слід собаку у той момент, коли починають грати на скрипці, то тварина і надалі стане вити і тікати при перших же звуках музики» [26, с. 128].

Проте Декарт не наважився поширити свою теорію на психічну діяльність людини і тому підпорядкував її пове­дінку безсмертній душі, «вищому розумові», який нібито керує свідомим життям людей. Але поряд з цим містич­ним уявленням Декарт висунув сміливу, глибоку, по суті матеріалістичну думку про те, що мозок у цілому працює за принципом відбиваючої (рефлекторної) діяльності, і через мозок здійснюються відповідні реакції організму на різноманітні впливи факторів і явищ зовнішнього середо­вища.

£ Велике значення для розуміння психічної діяльності людини як функції її мозку мали погляди О. М. Радищева (1749—1802), висловлені ним у філософському трак­таті «Про людину, її смертність і безсмертя» (1792). Оскільки О. М. Радищев був переконаний у об'єктивному існуванні та можливості пізнання зовнішнього світу, він вважав, що мислення здійснюється не безсмертною ду­шею, а за допомогою матеріального органу, мозку, причо­му мислення залежить від стану мозку: «Думка наша пе­ребування має в голові, і з дослідів знаємо, що розладна­ний мозок породжує розладнаний глузд» [79]. Безпосе­редньою основою мислення він вважав чуттєві сприйнят­тя, які виникають внаслідок взаємодії організму із зов­нішнім світом.

О. М. Радищев твердив, що мислення людини здійсню­ється за допомогою слів, причому немає принципової різ­ниці виголошене слово чи написане, користується лю­дина звуковою мовою чи мовою жестів. Саме завдяки слову людина може мислити абстрактно. Мислення здійс­нюється в головному мозкові за допомогою імпульсів, які надходять від предметів зовнішнього середовища через нерви.

Значну роль у розвитку науки про поведінку відігра­ли роботи американських експериментальних психологів Е. Торндайка (1874 - 1949) і Дж. Уотсона (1878—1958) [100, 140]. На противагу прихильникам інтроспекціонізму, які вважали предметом психології зміст свідомості, Уотсон твердив, що ця наука вивчає поведінку тварин і людини. Його Дослідженнями було започатковано напрям психології, який одержав назву біхевіоризм (від англ, behaviour — поведінка). Він сформулював принцип екс­периментального підходу до аналізу психіки на підставі об'єктивного обліку актів поведінки, їх кількісної реєстрації? На думку Уотсона, не можна вживати терміни «свідомість», «психічний стан», «розум» тощо, слід обме­житися термінами «стимул», «реакція», «утворення на­вички» і т. ін. [140].